Андрій повернувся з роботи і збирався вечеряти. Пролунав дзвінок у двері. – Мабуть, Таня прийшла? – подумав він і пішов відкривати. Але на порозі стояла не дружина, а батько. – У мене серйозна розмова! Я пройду? – з порога сказав Микола Петрович. – Звісно проходь, – запросив Андрій. Микола Петрович пройшов на кухню. – Що ж ти робиш сину! – несподівано сказав батько. – В сенсі? – Андрій сів навпроти батька. – Ми з матірʼю дізналися твій секрет! Навіщо ж ти так! – Микола Петрович з осудом подивився на сина. – Секрет? Який ще секрет? – Андрій здивовано дивився на батька, не розуміючи, що відбувається
– Синку, я дізнався, що ти загуляв від дружини. Це правда? – Микола Петрович дивився на сина, від невдоволення рухаючи вилицями.
– Ну, якщо вже дізнався. То це правда. Не люблю я дружину. А Олену люблю.
– Що за дитячий садок? У вас двоє дітей росте! Ви вже шість років прожили вже, як це не люблю?!
– Раніше любив. А потім розлюбив. Таке буває. Погана вона, не лагідна.
– А Олена ця, значить, лагідна? Сім’ю зруйнувати не дам!
– Тату, це моя справа, і моя сім’я! Сам розберусь!
– Розбереться він… Дітей народили от і живіть тепер! Таню образити не дам! Вона як дочка нам із матір’ю стала! І онуків ми любимо. Як без батька ростимуть?
– Ну, як інші живуть? Розлучимося, аліменти платитиму, допомагатиму. Ну, не хочу я з нею жити, розумієш? Ми як чужі стали.
– Не розумію! Ми з матір’ю скільки років живемо, всяке було, але ми разом! Такого негідника виростили…
– Ви це ви, а я маю іншу історію! Я дорослий вже, і сам вирішуватиму, що робити!
– Ах, так? Дорослий, отже? Ну подивимося, як ти заспіваєш!
Микола Петрович вийшов із кімнати, голосно гримнувши дверима. Таким невдоволеним Андрій його ще не бачив.
***
– Андрійку, ну коли дружині скажеш вже? Мамі моїй почали тітки на роботі висловлювати, що я з одруженим гуляю…
– Мені тато сьогодні теж висловив. Потрібно закінчувати цей спектакль. Зараз поїду і все розповім дружині. Нічого, час пройде, все скінчиться. Кохаю тебе.
Вдома його зустріла недобрим поглядом дружина. Вона останнім часом ніби завжди така була. Свариться на нього, на дітей. І як жити з такою?
– Таню, маю розмову до тебе. Я вже не раз казав, що мене не влаштовують наші стосунки. Не люблю тебе. І жити так більше не можу та не хочу. Давай розлучимося.
Таня важко зітхнула, ніби чекала на цю розмову.
– До Олени цієї йдеш? Думаєш, я нічого не знаю? А про дітей ти подумав? Про мене?
– Подумав. Аліменти платитиму справно, допомагатиму, бачитимусь з дітьми. Вони ні до чого тут. Ділити нам нічого, спільно нажитого майна немає. Дім на батька записаний, ти знаєш. Він його будував. До батьків підеш.
– А ти, значить, приведеш цю… І житимете довго і щасливо? Добре вигадав. Негідник! Двоє дітей кидаєш!
– Та годі мені дітьми дорікати! Вони ж бачать, як ми живемо! Як кішка із собакою! Хоч і малі, але все розуміють! Навіщо їм таке бачити? Давай по-доброму розійдемося і все! Я ж одружився з тобою через твою вагітність, ти спеціально завагітніла, обманула мене.
І з другою дитиною так само вийшло. Як зрозуміла, що розлучитись хочу, швидко завагітніла, і приховувала, щоб процедуру не просив зробити. Я ніколи не любив тебе. На відміну від дітей. Тому не дивуйся такому рішенню!
Андрій залишився ночувати у Олени. Вона жила у орендованій квартирі. Коли старший брат привів дружину до них додому, вона зрозуміла, що місця вже немає в батьківському домі. Зарплата дозволяла зняти недорого однокімнатну квартиру неподалік роботи.
Андрій приїжджав до її начальника, у якого вона працювала секретарем. Якось одразу виникла іскра між ними. Слово за слово, і ось вже вони спілкуються по листуванню. Потім почав приїжджати до неї додому.
Казав, що дружину не любить і жити з нею не хоче. Олена чекала, коли піде до неї. І ось, нарешті, справа зрушила з місця. Совість її не докоряла, всяке буває у житті. Вона не вважала себе розлучницею.
Адже він розлюбив дружину ще до зустрічі з нею.
***
– Таню, я вас не виставляю з дому. Живіть поки що, і поступово перевозь речі. Я можу допомогти з цим. На розлучення я вже подав.
– Дякую і на цьому. Ось як дітям пояснити, що тато покинув нас і в нього тепер інша тітка? І що тепер немає в них свого дому.
– Я сам поговорю з ними. Світланка ще маленька, не зрозуміє. А ось Діма вже розуміє, звичайно…
Діма не міг зрозуміти, що тато каже таке. Вони з мамою переїдуть до баби з дідом, а тато ні. Він швидко моргав очима, тримаючи в руках машинку.
– Тату, а ти потім прийдеш до нас?
– Прийду, синку, обов’язково. І гулятимемо разом, і в кіно ходитимемо. Просто я жити з вами не буду.
Йшов Андрій із важкою душею. Розумом розумів, що погано це, але й жити далі з нелюбимою не хотів.
За кілька днів зайшов до батьків. Мати пекла пиріжки, батько дивився телевізор.
– Ну, все, на розлучення подав я. Таня поживе поки що в будинку, поступово переберуться до її батьків. Я зачекаю.
– Нікуди вони не переберуться. Це тепер її дім. І дітей.
Андрій з подивом подивився на батька.
– У сенсі її будинок?
– А ось так. Я переписав на неї. Дарчу. А ти залишився з нічим. Якщо не можеш піклуватися про свою сім’ю, ми самі це зробили з матір’ю. Для твоїх дітей. Нема чого їм блукати світом. Раз батько такий недолугий дістався.
Андрій стояв приголомшений новиною. Його будинок віддали дружині.
– Тату, я теж допомагав будувати будинок. Як це? Ти залишив мене без усього…
– Це тобі урок. Нову сім’ю заводиш – от і починай все з нуля. А я подивлюся, як твоя Олена відреагує, і чи довго пробуде поряд. А Тані ми продовжимо допомагати. Ось мати пиріжки зараз віднесе їм, і курочку приготували. А ти йди, живи, як знаєш…
***
– Олено, уявляєш, залишили мене без нічого?! Як так можна з єдиним сином? Таня їм чужа людина… Де це бачено, щоб невістці будинок віддавали? А на сина очі закрили… Я допомагав, матеріали купував додому, ремонт, меблі.
Та можна ж було продати будинок і навпіл поділити хоча б. Таня одна в сім’ї теж, будинок її батьків їй і так дістанеться. І де нам тепер жити? Все життя по орендованих квартирах?
– Андрію, заспокойся. Образився батько твій, старих поглядів вони люди. Нічого, не пропадемо. В іпотеку квартиру візьмемо. І я маю новину. Може й не доречно зараз, але не можу мовчати… Я вагітна. Три тести показали.
– Ох, ось це новина… Вибач, я зараз у такому стані. Я радий, звісно. Просто розлучення ще попереду, я весь на нервах.
– Я розумію. Бог із ним, із цим будинком. Поживемо поки що тут, а дитина народиться, візьмемо сімейну іпотеку, там відсоток нижчий. Упораємося, не переживай. Ти мені потрібний… Точніше, нам…
Олена погладила плоский животик. Андрій підійшов і обійняв її. Нічого, впораються…
Минув рік.
Олена народила сина, назвали Романом. Із батьками Андрій не спілкувався. Ті не хотіли, та й він досі був ображений. Про те, що у нього народився син, вони дізналися від сторонніх людей.
Таня жила в хаті з дітьми, працювала. Батьки Андрія продовжували помагати, носили їм продукти, давали гроші. Андрій бачився з дітьми раз на тиждень. Купував одяг, іграшки, крім аліментів.
Жили з Оленою все в тій же орендованій квартирі, збиралися брати іпотеку. Гроші на початковий внесок майже назбирали. Андрій брав підробіток, Олена працювала онлайн, поєднуючи з декретом.
Якось увечері до них налетіли батьки Андрія.
– Здрастуйте, синку. Доброго дня, Олено. Прийшли познайомитись із онуком. Якщо ви не проти. Пора вже нам помиритись.
Андрій був здивований. Батьки прийшли із подарунками для Романа. Олена почувала себе ніяково. Адже офіційно вона була не знайома з батьками Андрія. До неї доходили чутки, що вони дуже погано відгукувалися про неї, вважали винною у розвалі сім’ї.
– А ми вечеряти якраз збиралися. Сідайте за стіл, – запропонувала вона.
Поставила тарілки, присунула стільці. У ліжечку заплакав Роман. Олена пішла до кімнати, мама Андрія пішла разом із нею.
– Ой, ну копія Андрійка… І ніс, і очі. Я там костюм принесла теплий, сподіваюся, підійде. І повзунки. Все нове. Онук же як-не-як…
Олена в глибині душі раділа, що батьки чоловіка вирішили почати спілкуватися з ними.
Микола Петрович дістав із пакета пляшку ігристого та поставив на стіл.
– Давайте відсвяткуємо цю справу. Новий онук у нас народився. Що було, те було. Хто старе згадає, як то кажуть. Таня, чоловіка прийняла. Ти знав? Заміж за нього збирається. Водієм у Михайловича він працює.
І дітей тепер не дає нам із матір’ю просто так. Каже, лише у моїй присутності. І раз на тиждень. Ось тобі й Танька… Віддячила, називається…
– А що ти хотів? Будинок у неї є, особисте життя налагодить і взагалі про вас забуде. Може й народить ще для нового чоловіка. І будуть вони жити поживати в твоїй хаті.
– Та я не думав, що так буде. Дім же дітям. А там чоловік тепер цей… І дітей не дає з якоїсь причини? Ми хіба коли зла їм бажали? Стільки всього тягали їм…
Від рідного сина, можна сказати, відмовився, на її користь. А тепер ніс верне… Невдячна! Підла невістка виявилася!
– Миколу, та годі вже, вдома набрид із голосіннями й тут ще. Дає бачитися з дітьми, і добре. Що тепер вдієш…
– Сину, я чув ти іпотеку брати зібрався, ми тут з матір’ю назбирали трохи, візьми, знадобляться.
Микола Петрович дістав із внутрішньої кишені піджака пачку грошей.
– Не треба нічого, забери. Ми самі впораємося, – Андрій посунув пачку до батька.
– Гордий, значить, образу зачаїв? Ну добре, сам, то сам. Внука хоч можна відвідати?
– Звичайно, можна. Дитина ні в чому не винна. Давайте закінчимо цю тему.
Розмова не клеїлася. Батько без кінця наливав собі в келих і повертався до теми колишньої невістки, будинку. Андрію з Оленою було неприємно вислуховувати ці розмови.
– Думаю, вам час. Нам Рому купати треба. Приходьте, коли хочете, Олена не проти. Так, кохана?
Олена схвально кивнула.
– Все, батьку, підемо вже, нам час. Поспілкувалися, та й добре. Синку, ви заходите до нас у гості хоч інколи…
Зачинивши двері за батьками, Андрій полегшено зітхнув.
Образи як такої вже не було, але й колишніх відносин він зрозумів, вже не буде. Не факт, що якби Таня не привела до хати чоловіка і не обмежила спілкування, батьки взагалі з’явилися б. Стільки часу не спілкувалися, а тут вирішили раптом… Від цього було ще неприємніше. Але батьки є батьки.
Він зрозумів одне, що можна сподіватися тільки на себе. У скрутну хвилину можуть відвернутися і рідні люди. І залишити без нічого. Але він упорався, і анітрохи не шкодував, що пішов від дружини. З Оленою він був по-справжньому щасливим. А що буде далі, життя покаже…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними