Христина набрала номер чоловіка. – Мені твій батько щойно дзвонив! – схвильовано вигукнула вона в слухавку. Олександр мовчав. – Я серйозно, голос тільки дуже слабкий, зовсім несхожий на нього, – пояснила жінка. – Вдома поговоримо, – видихнув Сашко. – Чому ти мені не віриш? – Христина міряла кроками кухню. – А раптом йому стало краще, він взяв та подзвонив? – Батька не стало вдень. Він не міг тобі дзвонити, – сказав чоловік. – Як не стало? А хто ж мені дзвонив? – Христина зупинилася і застигла, не розуміючи, що відбувається
– Люблю вас, всіх люблю, особливо онука Сергійка. Хочу, щоб він пішов вчитися в інститут на програміста
Вірі скажіть, щоб кинула свого Віктора. Тоді отримає квартиру прабабусі.
Дачу не смійте продавати, я буду ображатися. Збирайтеся там, коли мене не стане, так само, як і при мені.
Дарина нехай просить записати сина на прізвище батька та аліменти просить, з нього не поменшає.
Писанину мою викиньте, все на дачі в столі. Не хочу, щоб мої рукописи, хтось читав.
Люблю вас, всіх люблю…
****
Христина застигла. Слухала, слухала. На останньому слові сльози самі покотилися її щоками і зв’язок обірвався. “Пі-пі-пі”, – тільки й залишилось у слухавці.
Христина відразу набрала телефон чоловіка.
– Мені твій батько щойно дзвонив! – вигукнула вона в слухавку.
Олександр мовчав.
– Я серйозно, голос тільки дуже слабкий, хрипкий, зовсім несхожий на нього.
– Вдома поговоримо, – видихнув Сашко.
– Чому ти мені не віриш? – Христина міряла кроками кухню. А раптом йому стало краще, він взяв та подзвонив?
Ремонт кухні
– Батька не стало вдень, я чекав, коли ти приїдеш, щоб повідомити тебе.
Христина зупинилася і застигла.
– Як?
– Все, люба, немає більше мого батька, – Сашко закрив обличчя руками.
Христина прокинулася посередині ночі. Дивний дзвінок не виходив із голови. Так, вона й раніше чула про дзвінки, як говориться, з того світу. Але це був реальний дзвінок і голос. У цьому слабкому голосі важко було впізнати голос Івана Григоровича. Але… фрази. Наче продиктовані пункти. Деякі подробиці знали найближчі. І зібрані в один дзвінок ці фрази не викликали відчуття марення.
Христина взяла телефон у руки. Номер, з якого дзвонили, був реальним. Про всяк випадок Христина переписала його собі в записник з позначкою – «Дивний дзвінок».
– Я тільки заскочу на роботу і одразу примчуся до вас, мені треба написати заяву, – попередила Христина чоловіка і міцно обняла. – Я з тобою, ми витримаємо.
Сашко кивнув головою.
Христина не стала більше хвилювати чоловіка своїми припущеннями і цим дивним дзвінком, вирішила діяти сама. “Саші не до цього зараз”.
Заяву можна було й не писати, достатньо було зателефонувати на роботу. Але одна справа не вимагала зволікань. Христина будь-що-будь вирішила дізнатися, хто і звідки дзвонив їй вчора пізно ввечері.
– Максиме, ну, будь ласка, будь ласка, – просила Христина колегу по роботі.
– Не знаю-ю-ю, – тягнув хлопець.
– Я в боргу не залишуся!
– Добре. Я подзвоню братові.
Старший брат Максима міг дізнатися про просту людину багато цікавого. У тому числі міг отримати інформацію про місцезнаходження, звідки телефонували з номера.
– А ти сама дзвонила?
– Звісно, за кого ти мене приймаєш? Передзвонюю кожні 10 хвилин. Не відповідають. Загалом швидше зарядка сіла.
Проте, Христина передбачливо не стала згадувати товаришу по роботі, що це був “Дзвінок з того світу”.
До лікapні залишилося проїхати дві вулиці та знайти паркування, як на телефон Христини зателефонував Максим.
– Це. З лікapні тобі дзвонили.
– Зрозуміла, – зупинила його Христина. – Більше, мабуть, нічого не скажеш?
– На Бондаренка Івана Олексійовича зареєстровано номер.
– Дякую, Максиме, я пам’ятаю, що тобі обіцяла.
Христина припаркувалася і побігла до інфо стійки.
– Здрастуйте, підкажіть, а Бондаренко Іван Олексійович у якійсь палаті? Можна з ним переговорити?
Дівчина у білому халаті, що спустилася за передачею, виглянула з прочинених дверей і простягла руку:
– Давайте, що там у вас для Бондаренка, туди йду?
Христина розгубилася. Отже, справді, цей чоловік лежить у тій самій палаті, що й свекор.
– Секундочку, – Христина дістала візитівку.
– Передайте це, будь ласка, нехай неодмінно зателефонує, я зачекаю.
Не минуло й десяти хвилин, як пролунав дзвінок. Дзвонили з іншого номера, невідомого.
– Здрастуйте, Христино.
– Доброго дня. Ви Іван Олексійович?
– Так, – відповів чоловік, голос якого Христина почала впізнавати.
– Скажіть, а ви не дзвонили вчора на мій телефон?
– А-а-а, то ви дочка мого тезки?
– Ні, я дружина його сина!
– Вибачте. Співчуваю. Так. Це дзвонив вам я, але впустив телефон і не встиг сказати все, що хотів. Тепер у мене інший апарат та номер. Я лежав з Іваном в одній палаті і чув, що він говорив, коли йшов у інший світ. Я записав, подумав, що це може бути важливим. Останні слова все ж таки.
Христина плакала, слухаючи літнього чоловіка на тому кінці телефону. У цей момент у приймальню увійшов Сашко.
– Секундочку. Я знайду записи, – чоловік на тому кінці почав шарудіти папером.
Христина простягла слухавку чоловікові і сказала:
– Просто послухай.
– Ось знайшов, – почав Іван Олексійович. І почав зачитувати те, що вчора чула Христина.
Олександр слухав уважно, запам’ятовуючи кожне слово.
Кожне слово було важливим. Адже це були найголовніші та останні слова його батька у житті.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.