Степан гуляв парком, коли помітив на лавочці, симпатичну дівчину. – Привіт, будеш каву? – спитав він, і простяг їй стакан. – Дякую! – відповіла вона. – Я Степан, а тебе як звати? – усміхнувся хлопець. – Тетяна! – відповіла дівчина. – Може, розкажеш мені про себе, – сказав Степан, щоб підтримати розмову. – А ти не переживаєш, що як розповім, то пошкодуєш, що взагалі підійшов? – важко видихнула Таня. – Ні, не пошкудую, – запевнив хлопець. І Тетяна все розповіла. Вислухавши її, Степан застиг, і не міг повірити у почуте
– Привіт, будеш каву? – спитав Степан незнайомку, що сиділа на лавочці, і простяг їй склянку з кав’ярні навпроти.
Дівчина здивовано глянула на нього і посміхнулася. Вона прийняла простягнуту склянку і зробила ковток.
– Дякую, смачно! – Тільки сказала вона і зробила ще ковток.
– Я Степан, а тебе як звати?
– Тетяна, приємно познайомитись!
Вона не знала, що йому ще сказати, бо не зовсім розуміла, навіщо він до неї підійшов.
– Ти тут часто буваєш! – Усміхнувшись, сказав він. – Тут вільно?
Таня трохи посунулася, дозволяючи йому сісти поряд.
– Чому ти вирішив, що я тут часто буваю?
– Вперше я помітив тебе ще з півроку тому, мабуть. Якось повертався з роботи і просто випадково глянув у цей бік. Потім ще приблизно за тиждень. Потім ще й ще. Я думав, що мені здається, але потім вирішив перевірити. Тепер я точно знаю, що приходиш сюди по п’ятницях. Сидиш зазвичай півгодини або трохи більше, а потім ідеш.
Тетяна виглядала здивованою. Їй і на думку не спадало, що хтось міг за нею так уважно спостерігати.
– Я сподіваюся, ти не не якийсь там… негідник? – пожартувала вона.
– А я схожий на нього?
– Не надто, але це не відповідь.
– Ні! – впевнено сказав він.
– Ага, всі так кажуть! – Відповіла вона і засміялася.
У неї був такий сміх, що Степан й сам не втримався. Вони сиділи і сміялися, а коли змогли заспокоїтися, він помітив:
– А ти ще й прикольна!
– А яка ще? – Здивувалася вона.
– Не знаю, наче загадкова.
– Справді? І в чому моя загадка?
– Ну, знаючи, що ти приходиш сюди щоп’ятниці, мені тепер чомусь цікаво, куди ти потім ідеш, і що робиш у решту днів.
– О, повір, це найкращий час у моєму житті за весь тиждень. Ти знаєш про мене все найцікавіше! – сумно сказала вона.
– Я так не думаю. Може, розкажеш мені?
– Я тебе зовсім не знаю…
– Тоді давай, почнемо з малого. Чому саме ця лавочка і чому цей день?
Таня задумалася ненадовго, а потім відповіла.
– Я десь вичитала, що якщо робити хоча б щось із періодичністю, то це створює ілюзію впорядкованості у власному житті. Це радять людям, які намагаються набути балансу. Мені сподобалася порада. Коли я це прочитала, то саме проходила повз цю лавку в п’ятницю, вирішила сісти. Запам’ятала час, а потім почала приходити сюди щотижня.
– І що допомагає?
– Мені здається, що так! – З усмішкою відповіла вона. – До того ж мені тепер дуже подобається ця лавочка…
– Але чим?
– Мимо проходять різні люди. За ними цікаво спостерігати. Деяких із них я бачу досить часто. І, до речі, я можу тебе зрозуміти. Іноді мені теж буває цікаво, де вони проводять залишок свого вечора, де живуть і чим займаються. Тільки ось я жодного разу не наважилася ось так безцеремонно підійти і увірватися в їхнє життя!
– То я значить безцеремонний? – обурився Степан.
– Ну, якщо трохи, то так, але це скоріше сміливість…
– О ні. Відкрию тобі секрет, я вже близько місяця планував! – веселіше сказав він.
Степан усміхнувся, уважно на неї подивився і попросив:
– То може, розкажеш мені про себе в нагороду за сміливість?
– Чи за безцеремонність? – пожартувала вона.
– Я серйозно! Мені б хотілося хоч щось дізнатися про тебе! – наполягав він.
– А ти не переживаєш, що коли дізнаєшся, то пошкодуєш, що підійшов до мене сьогодні?
– Пошкодую? Точно навряд! Розкажи!
Тетяна знову сумно посміхнулася. У неї було багато знайомих і людей, яких прийнято називати друзями, але мало з ким, вона могла отак відверто балакати цілих кілька хвилин останнім часом.
– Нещодавно в мене не стало батько. Мені його не вистачає. Часом мені здається, що моє життя закінчилося. Він був єдиною рідною людиною, яка в мене залишилася. Моя мачуха, скориставшись тим, що я переїхала до гуртожитку, коли вступила до інституту, вступила у спадок та продала квартиру. І переїхала. Я залишилася без роботи. Намагаюся придумати, як жити далі.
– А чому вона так вчинила?
– Тому що багато років тому через мене не стало її дочки!
Від останньої фрази Степан застиг. Він дивився на цю миленьку дівчину і навіть уявити не міг, щоби вона щось зробила комусь. Важко було повірити.
– Як це? Що ти маєш на увазі?
– Я раніше нікому про це не розповідала.
– Розкажи мені. Я зрозумію, – попросив він.
– Мені було тринадцять, їй три. Батько тільки одружився з Христиною. Вона із донькою переїхала до нас. Їх запросили на якесь свято до друзів, а нас із Вітою залишили вдома вдвох. Її мати наполягала, щоб я викупала сестру. Мене одразу переконали називати Віту сестрою, хоча ми майже не були з нею знайомі. Я не заперечувала, вона мені подобалася, але все ж таки я не розуміла, навіщо це.
Я послухалася. Набрала теплу ванну, ледве вмовила Віту залізти в неї, вийшла за рушником, а коли повернулася, вже було пізно.
Тепер Степан розумів, чому вона казала, що він, можливо, пошкодує, якщо вона розповість йому свою історію. Все справді було непросто.
– Але ж ти розумієш, що не винна? – Запитав він.
– А хто тоді винний? Я ж лишилася за старшу!
– Тобі було лише тринадцять. Насамперед винні батьки. Це їхній обов’язок стежити за малолітніми дітьми, а не твій.
– Хіба це змінює суть справи?
– Звісно. Тільки твоє почуття провини заважає тобі розшукати ту Христину і забрати в неї гроші, які належать тобі. Тільки почуття провини, але якщо ти зрозумієш, що винна насправді вона сама, все зміниться!
– Віту це не поверне. Це точно!
– А питання зараз не в цьому. Мені шкода, що так вийшло, але батьки мали найняти няню того вечора або придумати щось ще. Твоєї провини в цьому немає.
– Але чому тоді я почуваюся такою винною?
– Бо ти добра. І тому що тебе переконали відчувати почуття провини. Набагато простіше звинуватити когось, ніж визнати свою помилку. Розумієш?
– У голові зараз починаю розуміти, але душею… Вона була маленькою, а я на десять років старша!
– Це твої слова чи твоєї мачухи? Ти не ростила цю дівчинку від народження. Ти ледве познайомилась із нею. Звідки ти могла знати, що робити?
Тетяна вперше подивилася на всю цю історію з такого ракурсу. Того дня її життя змінилося на до та після. Щоразу, коли вона робила щось, Христина згадувала їй цю ситуацію. Вона так звикла чути це, що важко було не повірити у свою провину.
Скільки разів їй хотілося піти з дому, забути про все, але тепер після слів Степана все почало прояснятися.
– Я була не винна…
– Так і є.
– Але чому тоді… Всі ці роки… Адже батько… І вона…
– Тому що вони люди. До того ж, мабуть, не порядні. Чи не найрозумніші. Так буває. Ти можеш боротись.
Боротися. Останніми місяцями Таня ледве зводила кінці з кінцями. Бралася за будь-яку можливу роботу після навчання, щоб заробити трохи грошей. Навіть таку смачну каву вона вже забула, коли пила востаннє.
Згадавши про склянку в руках, вона зробила ще ковток. Кава ще навіть не встигла охолонути. Було так смачно.
– І що ж робити?
– Потрібно її розшукати!
– Ти думаєш?
– Треба хоч спробувати!
У Степана задзвонив телефон. На екрані висвітлилася «Бабуся».
– Я повинен відповісти! – Сказав він і відійшов на секунду від лавки, а коли обернувся, Тетяни вже не було.
Вона пішла, ніби й не приходила сюди раніше ніколи. Степанові стало чомусь сумно. Здебільшого від думки, що вона навряд чи повернеться, а йому чомусь хотілося побачити її знову.
У житті Степана теж зараз творилося всяке. Не усвідомлюючи того, він і сам ніби схопився за цю дівчину та цю лавочку. Коли він бачив її тут, проходячи повз нього, то йому здавалося, що і в його житті з’являється якась стабільність, але зараз… Наче щось зламалося.
Степан важко зітхнув і поплентався додому, де на нього чекала бабуся. Його батьків не стало два роки тому, коли вони поверталиця з роботи сталася біда.
Степан довго сумував після їхньої втрати, адже вони були дуже близькі. Його бабуся жила в сусідній області, вона теж тяжко переживала цю біду.
Десь півроку тому їй стало гірше, тому онук вирішив забрати її до себе, адже їздити до неї часто не було можливості.
Ганна Степанівна погодилася, хоч і не хотіла залишати рідну хату. Щоправда, довелося забрати із собою ще й її старенького котика Мурчика, який завдав ще більше клопоту, адже не був привчений жити у міській квартирі.
Деколи Степанові й самому здавалося, що його життя перетворилося на хаос, але він не скаржився, адже бабуся залишилася єдиною рідною людиною, яка залишилась у нього в усьому світі.
Їй уже виповнилося вісімдесят два. Вона часом погано почувалася, але відчайдушно чіплялася за життя. Наче щось ще тримало її на цьому світі.
Степан поплентався додому, на душі було сумно. Повернувшись, він розповів усе бабусі, адже їй завжди хотілося про щось поговорити. Вона його уважно вислухала, а потім сказала:
– Якщо зустрінеш її знову, одружися з нею!
Бабуся хихикнула, ніби пожартувала, але сама думка Степанові чомусь дуже сподобалася, хоча він і розумів, що це якась нісенітниця.
З того дня щоп’ятниці він приходив у той парк і сідав на ту лавочку. Сидів там приблизно півгодини чи годину, а потім йшов додому.
Поки Степан вдивлявся на випадкових перехожих, він починав розуміти, чому Тані так подобалося це заняття. Виявилося, що це набагато цікавіше, ніж може здатися на перший погляд.
Всі ці люди такі різні і чимось незвичайні. У кожного з них своє життя, сім’ї, своя історія.
Минуло кілька місяців, але Таня так і не з’явилася. Він уже був готовий здатися, але бабуся вирішила схитрувати.
– Чого ти там просто так сидиш? Бери мене із собою. Я свіжим повітрям дихатиму, а ти чекатиму свою Таню! – якось запропонувала вона.
Він погодився, сам не розуміючи, навіщо. Так у них із бабусею з’явилася своя маленька сімейна традиція. Вони сиділи на тій лавці. Анна Степанівна розповідала йому про своє життя, іноді просто жартувала, і вони весело сміялися під невдоволені погляди перехожих.
Так минуло ще близько трьох місяців. Настала зима. Незважаючи на холод, Степан продовжував вигулювати бабусю на тій самій лавці. Іноді він ловив себе на думці, що вже й не чекає на Тетяну. Точніше, що вона навряд чи ще колись тут з’явиться.
До Нового року залишалося лише три дні. Він пообіцяв собі, що це остання п’ятниця, коли вони прийшли до парку. Потрібно жити далі та забути свою прекрасну незнайомку. З бабусею можна гуляти й в іншому парку, який ближче до їхнього будинку.
Цього дня вони сиділи мовчки, роздивляючись, як сніг заметає вулиці, і як люди по-різному реагують на це.
– Знаєш, дуже цікаво, як багато може розповісти сніг про людей! – Раптом сказала бабуся.
– Як це?
– Якщо людина радіє снігу, то в його житті все добре. Якщо він його дратує, значить, щось в нього не так. Якщо бачиш щасливе обличчя за такої погоди, з такою людиною неодмінно можна і треба потоваришувати. Давай шукати щасливі обличчя! – Запропонувала вона.
І вони по черзі розглядали людей, що проходять повз, намагаючись визначити, хто з них щасливий.
– Он, той щасливий! – Сказала бабусю і показала пальцем на молодого чоловіка в синій шапці.
Вони сміялися і зовсім не помітили, як до них хтось наблизився.
– Взагалі це моя лавочка! – Голосно сказала Тетяна, уперши руки в боки, а потім усміхнулася і простягла бабусі руку. – Мене звуть Тетяно, буду рада з вами познайомитись!
– Ганна Степанівна! – весело сказала бабуся. – Дуже приємно, ми на вас тут давно чекаємо!
Степан крадькома глянув на бабусю, кинувши на неї невдоволений погляд.
– Це твоя донька? – пожартувала Таня. – А ти й не казав!
Тут уже настала черга бабусі розсміятися.
Раптом бабуся подивилася на Тетяну і спитала. – Люба, а де ви плануєте справляти Новий рік? Ви неодмінно маєте прийти до нас у гості. Ми вже й ялинку вбрали. Тільки салати доведеться готувати вам самим, я вже старенька, та й очі погано бачать!
– Ну, як же мені відмовитися від такої пропозиції, тим більше, що вам довелося чекати на мене тут майже півроку! – весело сказала Таня.
Вони ще трохи посиділи на тій лавці, а потім розійшлися по хатах. Тетяна встигла розповісти, що їй все ж таки вдалося відшукати мачуху і відсудити у неї частину грошей, які їй належали після продажу батьківської квартири. Вона буквально днями купила собі однокімнатну квартиру на околиці міста. Тепер у неї, принаймні, був свій кут.
Таня була вдячна Степанові за те, що він підійшов до неї того дня і поговорив з нею.
Можливо, саме це їй було і потрібно, ніби сама доля обрала для неї ту саму лавочку, щоб показати, як вона помилялася.
Настало тридцять перше грудня. Таня прийшла до них у гості раніше. Вони разом із Степаном приготували святкову вечерю, а бабуся час від часу розважала їх різними історіями з дитинства онука та свого сина.
Вони сіли за стіл за годину до опівночі. Все виглядало ідеально. Бабуся оглянула стіл і посміхнулася.
– Ну тепер одружу вас і на той світ можна!
Таня з подивом подивилася на Степана, але він лише знизав плечима і кивнув головою.
– Бабусине бажання – закон! – весело сказав він.
– Ну, тоді мені, мабуть, доведеться відмовитись! – З награним смутком відповіла вона.
– Чого це раптом? – Здивувалася бабуся. – Степан у нас завидний наречений!
– Та я просто хочу, щоб ви ще пожили! – З усмішкою сказала Таня і розсміялася.
– А якщо я обіцяю дожити до правнучків, погодишся? – не вгамувалася Ганна Степанівна.
Таня вдала, що задумалася, а потім весело сказала:
– Ну, якщо пообіцяєте, то, можливо, й погоджуся!
Таня й сама багато думала про Степана після їхньої випадкової зустрічі в парку. Коли вона побачила його з бабусею на своїй старій лавочці, то не могла повірити своїм очам.
Вона й не думала, що зустріне його знову, а виявилося, що він на неї весь цей час чекав. Це говорило багато про що.
У той день вона теж хотіла попрощатися з минулим напередодні Нового року, але для цього треба було попрощатися і з тією доленосною лавкою, яка допомогла їй стати на ноги і змінити своє життя.
Як же добре, що лавочка і того дня не втратила своєї чудодійної сили і знову звела її зі Степаном, а ще дозволила познайомитися з його веселою бабулею.
Через кілька місяців вони одружилися, а бабуся була найдорожчим гостем на їхньому весіллі.
На жаль, вона не дотрималася обіцянки. Через півроку її не стало, але перед відходом вона взяла з молодого подружжя обіцянку, що старшу доньку вони назвуть Анею. Вона була впевнена, що їхній дитині це принесе щастя.
Степан та Таня не заперечували. Ще одну таку Ганну Степанівну подарувати світові справді варто.