Живу я з мамою у її великому особняку у селі Житомирщині. Мені 41, мамі – 65 років. У мами дійсно величезний будинок, і я мешкаю в ньому з меншою дочкою, яка у нас з Василем спільна. Сам же мій чоловік зі своїм сином від першого шлюбу орендують квартиру в Житомирі за 25 кілометрів від нашого села, бо син там навчається, а у чоловіка робота, адже в селі для нього нормальної роботи немає. Тому власне і я не працюю. Я і токар, і тесляр, і сантехнік і електрик, і штукатур – словом, чоловік в сім’ї. А свій будинок, з садом і городом – це вам не квартира! Влітку повний будинок рідні, бо живемо біля річки, за родичами доглядати, прати, прибирати, готувати потрібно – так у нас розуміється гостинність. Діватись мені нікуди – ну немає варіантів! Ми з мамою вдвох змушені ділити кухню
Живу я з мамою у її великому особняку у селі Житомирщині. Мені 41, мамі – 65 років. У мами дійсно величезний будинок, і я мешкаю в ньому з меншою дочкою, яка у нас з Василем спільна.
Сам же мій чоловік зі своїм сином від першого шлюбу орендують квартиру в Житомирі за 25 кілометрів від нашого села, бо син там навчається, а у чоловіка робота, адже в селі для нього нормальної роботи немає. Тому власне і я не працюю.
Але вся моя родина, включаючи донечку, не хочуть, щоб я працювала. Василь, в принципі, заробляє для нас достатньо. Хоч і не шикуємо, але все є, навіть іноді, раз на 2 місяці приблизно, дозволяємо собі розваги, кіно або недороге кафе. Є і взутися і одягнутися.
І в принципі жалітися гріх, мама пенсію віддає, живи собі та радій. Але всі чоловічі обов’язки, дім, подвір’я, комунікації – все на мені. А самого чоловіка я майже не бачу.
Я і токар, і тесляр, і сантехнік і електрик, і штукатур – словом, чоловік в сім’ї. А свій будинок, з садом і городом – це вам не квартира!
Влітку повний будинок рідні, бо живемо біля річки, за родичами доглядати, прати, прибирати, готувати потрібно – так у нас розуміється гостинність.
Василь і його син до нас приїжджають далеко не кожного тижня. А головне, коли біля нас моя мама – між нами з Василем постійні суперечки і якісь непорозуміння.
Діватись мені нікуди – ну немає варіантів! Ми з мамою вдвох змушені ділити кухню. Особливо це не просто взимку, коли вогкість, зливи, вітер – ні в город, ні по справах не вийдеш, дороги – каша.
Під наглядом мами весь час займаюсь домашніми справами, а турбот у мене вистачає: то прорвало на вулиці трубу, то зламався замок, кури втекли і так далі.
готувати мені мама не дозволяє, каже “продукти тільки зіпсуєш”, хоча я люблю і вмію готувати. Ось у такій обстановці веселій і живу. На скільки мене ще вистачить?
Останній раз я бачила маму усміхненою, років 10 тому, у неї на обличчі вічне невдоволення. Викидати нічого з іжі не можна, я обов’язково доїдаю все, що хтось не доїв.
От як у цій ситуації бути? Мені найсумніше усвідомлювати, що справжньої родини я так і не маю, живу якимось не своїм життям і все більше стаю схожою на свою маму. Як щось змінити і чи це можливо? Підкажіть, прошу поради.